Місто

Я йшла по мокрому від дощу асфальтові, йшла і думала про все: про своє життя, про незроблений вчасно проект, про те, що потрібно переклеїти шпалери в кімнаті, бо зовсім вже не голову падають, про чоботи, які протікають і, певне, доведуть мене до ангіни, як і минулого року, про Діму, який приїхав учора з Севастополя, і знову про проект – коли я його встигну зробити?
Навколо текли перехожі. Всі сірі і чомусь схвильовані. Дивились собі під ноги, мабуть щоб не вступити в калюжу. Певне, в них теж чоботи протікають. Дощ лив і лив. Сонце сховалося за важкими сірими хмарами, гнівалося на нас за хімічні заводи та викиди в повітря. Але ось по асфальтові пробіг райдужний промінець. Я підняла голову, щоб схопити зайчика очима і побачила його. Старезний і похмурий будинок з червоної цегли з чорним нальотом копоті на стінах. Вікна дивляться на мене темними очима, наче просять про допомогу. Старі дубові різьблені двері зняті з петель і чекають на свій останній шлях на смітник. А поряд з будинком вже височіє новісінький кран.
Не знаю, скільки я так простояла, не відриваючи очей від цієї картини. Схаменулася тільки тоді, коли мене штовхнув хтось у плече.
Вдома довго не могла заснути: все ввижався той будинок. Він кричав і плакав цегловими сльозами, наче мала дитина плаче за своєю мамою. Він волав про поміч, він кликав чомусь саме мене…
Знову простий весняний день… Ні, мабуть не простий. Сьогодні поруч був Діма. Він прокинувся, як завжди від першого мого поруху. Я зварила йому каву й побігла на навчання. Дві пари й додому. По дорозі знову думала про цей клятий проект – що з ним робити, я просто не уявляла. Хтось схопив мене за руку. Оглянулася – Дімка. Стояв і просто дивився мовчки. Довго стояв, наче чекав чогось. Не дочекався, сказав: «я їду сьогодні. Потрібно. Терміново визвали з роботи…- мовчання -… поїхали зі мною… Виходь за мене».
Тепер вже мовчала я. Сльози покотились. За ними слова: «Я не можу. Ти ж знаєш - в мане навчання. Не можу покинути.. Ти ж знаєш».
Він знав…
Нічого не сказав, просто схилив голову і пішов… Повернеться чи ні? Не знаю.
Додому не пішла. Тинялася по вулицях до вечора і згадувала як ми жили весь цей час. Він там , я тут. Він механік на воєнно – морському кораблі, я студентка архітектурного… Ніхто б не зміг так, а ми змогли.
Ввечері поверталася додому. На лавці знову сиділа моя сусудка.
«Доброго вечора» - вона усміхнулася, але очі її залишалися сумними: «А я ось на сина чекаю. Обіцяв приїхати скоро..» - й махнула рукою.
Вона чекала його завжди. Він обіцяв, а вона чекала, чи приїде?
Я піднялася в квартиру. Думки заповнювали мені голову незрозумілим туманом.
А хто чекає мене, коли я їду кудись з дому? Хто завжди виглядає мене й зустрічає першим, звідки б я не приїхала? Місто, моє рідне й незабутнє, єдине для мене й тисяч інших моїх земляків. З трубами димних заводів, вранішнім туманом над Дніпром, сотнями старих двориків та ще старіших будівель… Воно ніколи не забуває про нас і чекає на своїх дітей сотні років, воно не розділяє нас на успішних чи ні, не докоряє за те, що так довго не приїжджали. Просто любить нас і завжди раде коли ми вдома.
Вночі знову бачила той будинок. Він волав, він просив про допомогу…
Зранку я вже була в реставраційному відділенні міста й записалася в волонтери.

Потім подумала, взяла телефон і написала Дімі : «я не переїду в інше місто». Стерла його номер і подумала: «ніколи не переїду…»